Читать онлайн книгу "Амба. Том 1. Втеча"

Амба. Том 1. Втеча
Влад Землянин


«Амба» Влада Землянина – це роман, який понад чверть вiку чекав свого читача i часу, не втративши при цьому актуальностi та кровного зв’язку з минулим i майбутнiм. Часу дивного, з подiями жахливими. Часу, який мало хто правильно розумiв. І найголовнiше – часу, який не став уроком для бiльшостi з нас… На розсуд читача пропонуеться перший том роману пiд назвою «Втеча». Влад Землянин (Володимир Карпенко) – автор 14 книг, лауреат лiтературноi премii iменi Володимира Короленка НСПУ та премii iменi Володимира Малика.





Влад Землянин

Амба





Том перший. Втеча


Це не роман про табори, а про людей загалом.

    Іван Дзюба






Слово про автора



Твердiше За Алмаз

Геологи не сумнiваються: у живiй та неживiй природi наймiцнiший – алмаз. Його твердiсть за спецiальною таблицею – 10 одиниць.

Книгу «Твердiсть одинадцять» я вперше прочитав у рукопису. І було це тридцять iз гаком рокiв тому[1 - Тридцять iз гаком – на 1997 рiк (ред.).]. Саме тодi мене, в ту пору дев’ятнадцятирiчного, доля звела з Володимиром Карпенком.

Учорашнього геолога волею безглуздого випадку життя викинуло на узбiччя. Та й саме життя його пiсля укусу енцефалiтного клiща деякий час тлiло вуглинкою, вкритою попелом. У 26 – iнвалiд працi другоi групи. Пiд питанням опинився сенс самого буття: задля чого жити, якщо немае можливостi займатися справою, якiй присвятив юнацькi мрii.

Та про все це я довiдався пiзнiше. Як i про те, що книга-рукопис – лише фрагмент великого роману. Жалiсливе спiвчуття не властиве натурi колишнього геолога. Вiн не розповiдав докладно про раптовий тектонiчний розлом, який розбив його долю на двi частини. До моменту нашого знайомства в Полтавському лiтоб’еднаннi вiн остаточно визначив, якою стежкою продовжувати шлях, якою мае бути подальша його доля. Ризикну сказати – головною.

З’ясувалося, з далекого «вiдлигового» 1965 року вiн уже писав свою «Амбу». І чверть столiття тому (1971 року) я став одним iз перших i небагатьох читачiв цiеi незвичайноi для того часу книги. Як i «Твердiсть одинадцять», вона приголомшила мене. Тому що письменник наважився через долi табiрникiв-зекiв показати жорстокiсть Системи (1965–1971 роки), яка «чавунною силою» МАХОВИКА перемелювала «людський матерiал» нашоi новiтньоi iсторii. Сам же автор здавався менi неймовiрно вiдчайдушним ди-сидентом, хоча вiн, цiлком зрозумiло чому, не визнавав цього тодi, але не погоджуеться з цим i тепер, стверджуючи, що завжди писав правду життя.

Згаданi книги i сьогоднi читаються на одному подиху. У тому, що iх, можливо, хтось сприйматиме менш гостро i болiсно, нiж у тi роки, коли ще не передавався голосами з-за «бугра» «Архiпелаг ГУЛАГ» Олександра Солженiцина i не побачила свiту табiрна проза Варлама Шаламова, невиннi автор та його твiр.

Але, як мовиться, немае пророка в своiй вiтчизнi… Та й на що мiг розраховувати невiдомий письменник-початкiвець iз провiнцiйноi Полтави, беручись за ТАКЕ?! Напевно, самому ж Володимировi Карпенку потрiбно було не тiльки розповiсти про те, з чим довелося зiткнутися на тайгових стежках, у глухоманi, але й довести насамперед самому собi: так, вiн може! А те, що вiдмовляли у друцi – так вiн же творить не заради миттевого визнання, коли «балом» править МАХОВИК. Автор «Амби» писав та навчався в Москвi на вiддiленнi прози Лiтературного iнституту iменi Горького при Спiлцi письменникiв колишнього СРСР.

І його дипломна робота пiсля копiткоi працi «ножиць» стала фрагментом «Амби» (книга «Втеча»), яка на той час отримала чимало схвальних вiдгукiв i… порад заховати рукопис подалi вiд грiха.


І потекла рiчка часу…

…Книги Володимира Карпенка прийшли до читача зовсiм недавно – з 1990 року. Через п’ять рокiв – вiн уже член Спiлки письменникiв Украiни.

Можливiсть видрукувати свою головну працю в повному обсязi, здаеться, з’являеться лише зараз. Подякуемо ж i ми тим, хто в наш смуто-акулячий час (за визначенням автора роману) дав життя книзi, гiдно оцiнивши ii долю. І самого письменника…

Шановний читачу! Ви читаете перший том твору, який понад чверть вiку чекав свого читача i часу, не втративши при цьому актуальностi та кровного зв’язку з минулим i з майбутнiм. Часу дивного, з подiями жахливими. Часу, який мало хто правильно розумiв. І найголовнiше – часу, який не став уроком для бiльшостi з нас…



Хай будуть почутi тi, кого вiдвiдало ОСЯЯННЯ!



Володимир ДЕНИСЕНКО

Травень, 1996 рiк





Замiсть передмови


Любiй Батькiвщинi, протягом тисячолiть зболенiй i знекровленiй, присвячую.

Сподiваюся на те, що врештi-решт земляни схаменуться, i наша Голуба Планета буде прекрасною не лише з iлюмiнатора космiчного корабля.


Небо високе, чисте, дзвiнке, таке, яким бувае на межi лiта й осенi, коли тепло ще проступае в зелених шатах тайги, а холоднi вiтри не встигли обпекти листя i землю. Стомлена вiд лiтнiх трудiв тайга стоiть притихла, урочиста, по-господарськи оглядае розсипанi щедроти. Довкола спокiйно та затишно. Не чути навiть монотонного, що дiймае все живе, дзижчання ненажерливих комарiв i мошки, й лише круглясте листя поодиноких осик у вiчному чеканнi невiдомого лиха не припиняе тремтливо-зелену пiсню…

І раптом ледь чутну осикову мелодiю пiдхоплюе довге срiблясте листя верби, йому пiдспiвують крислатi в’язи, пiдголосками вплiтаеться густий тайговий пiдлiсок; поступово одинокi голоси приглушив, усвiдомлюючи свою силу, хор iз засмаглих сосен i поважних, умудрених життям модрин. А вiтер усе дужчав, мiцнiшав; у безтурботний спiв iнодi вкрадався тривожний мотив; усе частiше, порушуючи зелену гармонiю, вривалося рiзке натужливе скрипiння.

Незабаром вiтер, посвистуючи непомiтними арканами, легко трощив скрипливо-стогнучу старiсть, а дерева, сповненi силою, силкувався пригнути нижче до землi. Подiбнi до туго натягнутих велетенських лукiв, зрiлi дерева висловлювали невдоволення галасливим гомоном листя або зневажливим трiском, але, спiймавши надто потужний порив вiтру, розлого-зеленокроннi занадто впевненi чепуруни не витримували навали, ламали зелену гриву й з гуркотом валилися на землю… Бешкетним виттям i розбiйним пересвистом вiдзначала перемогу слiпа стихiя над самовпевненою силою живою…

Коли ж попустить вiтер тятиву, дерева, крекчучи, випростовуються, стурбовано стугонять, озираються, щоб iз новою силою зустрiти посiченими грудьми навалу вiдпочилоi стихii. І знову стогнуть, скриплять i падають дерева… Лише сосни не гнуться, не вклоняються вiтру; iхнi стовбури, немов вiдлитi з бронзи, стоять майже нерухомо, i лише темно-зеленi верхiвки кружляють у неквапливому танку спочатку в один бiк, потiм – в iнший; а iнколи, зупинивши кружляння, колихнуться з боку на бiк i знову наперекiр стихii заводять свiй гордiвливий танок…




Передмова. Арешт


Найвищий ступiнь людини

полягае в тому,

щоб бути людиною.

    Григорiй Сковорода


1

Пiсля Революцii життя не раз змушувало людей ходити по лезу ножа. «Талантище. Генiй», – шанобливо вiдгукувалися про молодого слiдчого навiть вусатi дядьки. Безвусий Генiн, як охрестив його чекiст Захватаев, товариш Іванов Іван Іванович працював слiдчим. Робота подобалася, хоча постiйно доводилося занурюватися в нечистоти людськоi мерзоти. Інколи пiсля першого допиту вiн, вiдчуваючи нутро людини, знав: хитруе пiдслiдний чи каже правду. Інтуiцiя практично не пiдводила. З часом найважчi i заплутанi справи доручали безвiдмовному Івановичу. Тяжкий злочин – мов незнайома i глуха тайбола. Подобалося продиратися крiзь вiтровали, хащi, вiдшукувати стежку в потоцi словоблуддя, дiставатися до витокiв, притискувати речовими доказами спритну душу ворожу, тонкими запитаннями висвiтлювати злодiйський бруд, щоб тому, хто переступить закон, ставало соромно й боляче вiд скоеного.

Рiдкiсний дар швидко пiдiймав кар’ерними сходами. Здавалося, нiщо не вiщувало лиха. І раптом – наказ згори: слiдчий власноруч виконуе смертний вирок. Пiсля закiнчення першоi ж пiдрострiльноi справи Іванов постав перед суворим керiвництвом.

– Як енто не могеш? – Захватаев, розхитуючись на носках, здивовано, наче вперше бачив, знизу розглядав гордiсть кримiнального розшуку.

– Не можу i все! – без страху, дивлячись в яснi очi начальства, заперечив слiдчий.

– Не можу, не можу… – передражнив Захватаев. – Ти що, солдат Революцii чи воша вчена?! Я тебе-е не моге-е-еш! Ти що – манiрне дiвчисько? Чи ще гiрше – тендiтиська панночка киселева?!

– Я – слiдчий! Не кат! І не тендiтиська киселева, – тихо, але твердо повторив Іванов.

– А-ах, ти не ка-а-т? Хочеш бути чистiсiньким. А Свiтову Революцiю за тебе дядько сотворятиме? – ще тихiше почав низькорослий чоловiчок, затим мирна розмова вибухнула басовитим семиповерховим матюком у Бога, душу й матiр. Захватаев гримнув кулаком по столу. Рука смикнулася до кобури нагана, i знову кулак врiзався в стiл. – Та я-я… Та-а я тебе своею рукою пуш-шу в розпил. Пуш-ш-у разом iз контрою. Ти дивись, жалiсливий який! Каво жалкуеш?! Чи могеть добру людину пiдвiв пiд наган? А? Каво питаю?

– Чого запитувати? Контра! Тут без сумнiвiв.

– А якщо контра, та без сумлiння – зараз же наган у зуби i веди гiдру свiтову до стiнки!

– Сказав – не можу, – по-хлопчачому насупився слiдчий, намагаючись стримати смiх.

– Ти чаво, на революцiйних хронтах не бував? Смертi не бачив?

– Мало, але воював. – Іванов знав вибухову гарячковiсть пiвтораметрового чоловiчка, хоча все ще не вiдчував справжньоi небезпеки.

– Воював-воював… Як же ти воював, якщо слабо курок спустити? З бабами на хуторах, либонь, воював! Пiдштанки в обозi вiдмивав. Вiд першоi кулi в штани накладував, посля первово залпу…

– Та я… – Іванов смикнувся вперед.

– Сто-я-яти! – Захватаев спритно вихопив нагана з кобури. – Кому сказано – сто-я-яти, розтудить твою матiр! Дивись, який прудкий та хоробрий?! На мене, на свово командира, могеш руку пiдняти, а з контрою жалостiшсi! Могет, ти сам замаскована контра? Ото ж то мене завжди вiдвертало, коли тута всiлякi невгамовнi язиками цмокали: «Талан! Талан! Ге-н-нiн!» Я тя поталаню – навпiл перекусю! Либонь, у документах липа, шо з контрой бився на хронтах Революцii. Перевiрю! Особисто перевiрю. І ш-шльопну.

– Перевiряйте, – Іванов посмiхнувся своiй думцi. – На фронтi хто кого. Нарiвнi, а тут…

– Ти зачого шкiришсi? Ворог – вiн завжди i скрозь ворог.

Ще не раз Захватаев гримав кулаком об стiл, хапався за наган, але зрозумiти, чому цей хлопчина, що не ввiйшов у чоловiчу силу, жалiе бiлу кiстку, – не мiг.

– Добром говору. В найостаннiший раз говору: чи стрелиш особисто контру? стрелиш на моiх очах! чи здавай левольвер i ступай у пiдвал. Не охолонеш у пiдвалi – братайся з кровями голубими, а я вас ентой рукою обох пу-шу в розхiд к едренiй матерi… Он тама, бiля стiнки. І подивлюся – яка у тебе кровушка. Нехай всi видять, шо голуба, а не кольорiв революцiйних знамен!

У сирому й задушливому, але холодному пiдвалi Іванов не охолонув. Можливо, якогось убивцю, гвалтiвника-садиста i вiдвiв би до стiни, але не по лiтах стриманого майже однолiтка, з усього видно, переконану у своiй правотi людину, – не зможе.

Через день, знову почувши вiдмову слiдчого виконати вирок, Захватаев справдi закрив його та контру в однiй камерi. Недавнiй пiдслiдний, зрозумiвши нарештi що до чого, довго реготав, а дiзнавшись про селянське корiння колишнього слiдчого, сторопiв не менше, нiж Захватаев. Син мужика не мiг пiдняти руку на пана. Що це? Не можна ж усерйоз говорити про шляхетнiсть! Сам нiколи не сумнiвався, що подiбний порив властивий лише справжньому iнтелiгентовi, людинi, яка ввiбрала з молоком матерi поняття добра й честi, порядностi та справжньоi гiдностi. І друзi з його кола так само вважали. Нi-нi, тут щось не так. Швидше за все – пiдлота. Чекiстська хитрiсть. «Утка» пiдсадна… Справжня iнтелiгентнiсть можлива лише в третьому поколiннi. Не бувае виняткiв.

Як i обiцяв, Захватаев пустив у розпил бiлу кiстку на очах недавнього пiдлеглого. Одна куля потрапила точно в серце. Інша, контрольна, – в голову. Стрiляти Павло Лаврентiйович умiв. Умiв i пишатися своiм мистецтвом.

– А кров – червона! – сам не знаючи чому, не стримав iронii Іванов, хоча добре усвiдомив: жарти закiнчилися.

– Нiчаво. Вона еш-шо поголубiеть. – Захватаев подув у ствол нагана, ввiгнав зброю в кобуру. – А ти, контро жалiслива, рушай покеда в «хороми палацу». Панькаються-панькаються, а чого панькатися, якщо i так усе яснiше ясного… Нiчаво, ми – люди не гордi. Падаждьом…

Не знав Іванов, за чиiм наказом його вiдправили з тюрми в будинок губчека. Пiсля допиту й очноi ставки iз Захватаевим Іванов знову опинився в камерi. Розумiв: смерть чатуе поряд, але не чекав, що пiсля полудня за ним прийде мовчазний пiдтягнутий служивий. Арештант завмер перед вiкном-душником бiля самоi стелi, намагаючись востанне вiдчути ковточок блакитного неба. Це останне бажання смолистим варом прихопило ноги. Чекiст пiдштовхнув у спину. Перед схiдцями в’язень попросив конвоiра:

– Будь людиною, товаришу. Я такий самий комунiст. Виведи на волю. Дай востанне поглянути на неба синь. Волею дихнути…

– Комунiсти за гратами в нас не сидять. Кисню захотiлося… Нюхом вiдчуваю панську кров. – Ствол маузера натиснув мiж лопатками.

Людина в шкiрянцi нiчим не вiдрiзнялася вiд Захватаева. Тiльки мова правильна, гладенька, хоч iнтонацiя та слова тi самi.

На поворотi Іванов зробив крок униз.

– Сто-яти! Туди ще встигнеш. Нутром, гаде, вiдчуваеш, куди треба топати. Чистоплюй смердючий. Та я заради Свiтовоi Революцii батька рiдного з ненькою не пожалiю. А йому, дивись, кисню ковтнути…

Куди ведуть – арештант не зрозумiв. На допит дорога в iнший бiк. Слова конвоiра ледве торкалися свiдомостi. За останнi днi вони стали звичними, як шелестiння листя в осiнньому лiсi. «Та поряд же кабiнет «Дзержинського». – Заарештований сповiльнював крок. У спину знову ткнули стволом.

– Топай-топай, контро!

«Якщо вскочити в дверi? Що, стрiлятиме в кабiнетi керiвництва? А пощастить, у себе «Сталевий Федiр» – повинен вислухати. Полюбляе пофiлософствувати. Пограти словом». Рiзнi легенди ходили про голову губчека, але всi знали: при крутостi й нещадностi до ворогiв справедливий навiть до контри.

Заарештований прискорив ходу. На щастя, хтось вийшов iз приймальнi. Іванов зробив крок у вiдчиненi дверi. Позаду не почулося грiзного окрику. Швидше. Швидше! Арештант зiштовхнувся зi знайомою фiгурою в довгiй шинелi. Витягнуте миловидне обличчя. Борiдка клинцем. Вуса. Все, як на фотографii. Навiть розрiз очей трохи подовжений, а погляд гострий, мов два клинки.


2

– Як наказано – доставив, Федоре Карловичу! Тiльки даремно час витрачаемо – контра, – зi знанням справи доповiдав конвоiр. – Захватаева я з фронту знаю. Вiддана Революцii людина. Рiдного батька не пожалiе.

– Дякую. Ви вiльнi, – нетерпляче зупинив «Дзержинський» доповiдь чекiста, ховаючи посмiшку у вусах. Захватаева не лише знав – двiчi рятував вiд лютоi смертi.

Вiд несподiванки Іванов оторопiв. Виявляеться, не вiн обвiв конвоiра навколо пальця, а голова викликав до себе. Чи то вiд здивування, чи то вiд п’янкого, як вино, пiсля сморiдноi камери повiтря арештант задихнувся i розгубився так, що не зумiв вiдновити в пам’ятi початок розмови.

– Не можу. Розумiете, рука нiмiе! Робiть, що хочете, але не можу, Фелiксе Едмундовичу, – дивлячись на фотографiю Дзержинського, випалив, як зiпсований грамофон, Іванов, i вiдразу виправився. – Пробачте, Федоре Карловичу…

– Та ви заспокойтеся. З рiзних причин не можуть, – голова губчека уважно роздивлявся безвусого юнака – не бреше, але не це головне. Найважливiше зрозумiти, чому людина вчиняе так або так. Що нею рухае: страх чи користь? кар’ера чи внутрiшне переконання? Чистота помислiв.

– Але я не мiг! Розумiете, не мiг!

– Можливо, ви не впевненi у винi тiеi людини?

– Як не впевнений? Я ж слiдчий! – Іванов здивовано поглянув на «Дзержинського». – Контра! Справжнiсiнька, махрова контра.

– Інтуiцiя iнколи пiдводить.

– При чому iнтуiцiя? Повторюю, я слiдчий. Не бабка-ворожка. – Іванов здивовано дивився на людину в шинелi, не в змозi приховати розчарування: «Як таке каже той, хто знае Першого чекiста Республiки?» – Контра сам зiзнався у скоеному.

– Арештант iз рiзних причин зiзнаеться. – Голова губчека, здавалося, не помiчав здивованого погляду.

– Зрозумiло, зiзнання – не головний доказ провини. У справi речових доказiв вистачить на двох. Логiка, свiдки – все чисто, як погожий день. Без помилки.

– У чому ж справа? Революцiя – не гра в козаки-розбiйники. У всi часи революцiя – жорстока i кривава справа. Тут – хто кого.

– Усе розумiю, але не можу, – вiд уважно-проймаючого погляду, який, здавалося, пропалював до самiсiнького денця душу, стало нiяково. – У бою – рубав, стрiляв. Там нарiвнi. Там, ви правильно сказали, хто кого. А бiля стiнки… Бiля стiнки – почуваешся, як перед немовлям. Нi-нi, не зможу. Як в очi поглянути? А в спину – не по-чоловiчи. Наче бандит iз-за рогу…

Мовчки, не перебиваючи, слухав старший за вiком i посадою, але ще молодий i твердий духом революцiонер. Що довше й гарячковiше доводив Іванов, то бiльше проймав гострий вiдчутно-гарячий погляд. Живий погляд i обличчя, нiби з каменя або дерева витесане. Обличчя-фреска. Не жива людина – пам’ятник. Хоч зараз на майдан. На п’едестал.

А Іванов усе говорив i говорив, нiби знав: як тiльки замовкне – тiеi ж митi опиниться бiля стiни. І Захватаев iз наганом у руцi. Щоправда, iнколи хотiв зупинитися: який сенс нагромаджувати слова перед кам’яною статуею, але живi очi знову й знову запрошували до розмови.

– Чинiть, як знаете, Федоре Карловичу, але стрiляти в неозброену, по-своему порядну i переконану у своiй правотi людину не зможу. Розумiете…

– Розумiю. Усе розумiю. – Голова губчека вийняв руку з кишенi шинелi, сперся на стiл. – Смертна кара – це протиприродне явище. Але в певнi перiоди iсторii людства бувають випадки, коли вища мiра – необхiднiсть.

– У життi все бувае. Але навiщо перегинати палицю? Навiщо терор проти жiнок або…

– Ви про що? – запитання пролунало нетерпляче суворо. На вилицях ожили тугi жовенцi. – Слова… Слова… Приклади. Факти.

– Хоча б Нижнiй.

– А якщо самодiяльнiсть на мiсцях?

– У Нижньому не самодiяльнiсть. Мабуть, знаете про телеграму з Центру, – Іванов звiв повiки, заворушив губами. – Розстрiляти. Нi-нi, пробачте. Розстрiляти потiм. «Треба напружити всi сили, навести масовий терор, розстрiляти i вивезти сотнi повiй, якi споюють солдатiв, колишнiх офiцерiв».

– Оце пам’ять! – господар кабiнету знову з пильною цiкавiстю дивився на заарештованого, вiдчуваючи, що той не переказав, а процитував текст телеграми. – З такою пам’яттю бiльше користi принесете в ЧК, нiж у кримiнальному розшуку.

– Не скаржуся. Це в мене з дитинства. Раз прочитав – на все життя. Само собою, якщо цiкаво або страшно.

– Нумо, – «Дзержинський» схилився над аркушем паперу.

Цього разу Іванов без запинання повторив текст телеграми.

– Можливо, пропустив яке слово. Або зробив перестановку. Щось миготить, але не пiймаю. Але в цiлому – точно.

Пiзнiше, перевiривши ще раз текст телеграми, голова губчека переконався, що Іванов пропустив лише одне слово «негайно» та в самому кiнцi не згадав пiсля слова «офiцерiв» – «тощо».

– Так що сталося з дамами найдревнiшоi професii?

– Як що? – здивувався Іванов. – Ви сумнiваетеся, що такi накази Центру саботують? Про щось путне можуть i призабути. А палити патрони – охочих хоч греблю гати. Особливо, якщо натура в людини гнилувата.

– А що б ви запропонували? Що робити з жiнками, якi розбещують солдатiв, знижуючи боездатнiсть армii. Шпигують. Заражають хворобами.

– Не знаю.

– Ви не знаете. Я не знаю. Вiн не знае. А хто ж знае? Легше за все критикувати. – «Сталевий Федiр» зробив кiлька квапливих крокiв, подивився на запис. – По-перше, легше за все критикувати. По-друге, телеграма складена, як би це сказати, не зовсiм чiтко. Або навпаки – надто добре, для мислячоi людини, а не для фельдфебеля-виконавця. «Розстрiляти i вивезти сотнi повiй…» За вiдомим iсторичним висловом царя. «Помилувати не можна стратити». Ось i думай, як учинити: чи то всiх стрiляти i вивозити, чи то розстрiлювати, щоб налякати найзлiснiших i вороже налаштованих, а реш-ту – вивезти геть. Мабуть, текст розрахований на розумну та кмiтливу людину.

Голос годинника приглушив останнi слова чекiста. Мелодiйний бiй нагадував поминальний дзвiн за загиблими випадково чи по злобi людськiй або вбитими, покараними за законами суспiльства через користь або лиходiйство.

– Гаразд, про телеграму i дам з’ясували, – у тишi голос пролунав особливо гучно. – А як же накажете чинити з контрою?

Іванов знизав плечима, мовляв, навiщо повторюватися. Не знаю – та й край.

Очi господаря кабiнету заблищали, потiм примружилися, погляд поринув крiзь скло в далечiнь, нiби в тiй прихованiй роками майбутнiй далечiнi шукав не тiльки вiдповiдь на болючо-важкi запитання, але й прагнув знати, як сприймуть нащадки, заради щасливого життя яких затiяли всю цю колотнечу. Революцiя переросла в громадянську бiйню. Вона руйнуе краiну. Проливае стiльки кровi й слiз, знищуючи найцiннiше, найсвятiше – життя… Боляче й прикро. Одне втiшае, що сам по собi терор, як i будь-яке явище в життi, анi благо, анi зло. Усе залежить вiд того, заради досягнення якоi мети здiйснюються вчинки. А в чистотi помислiв i мети тих, хто все це затiяв, голова губчека не сумнiвався. Інакше не варто було проходити всi тi нелюдсько-жорстокi випробування, котрi випали на iхню долю. Інакше взагалi не варто було жити… Майбутне уявляв безхмарним i свiтлим, як чиста i прекрасна за вiкном сонячна блакить.

– Хто розпочав терор? Ми вiдпускали пiд чесне слово офiцерiв та козакiв. Бiляки ж слово порушили. І терор першi розпочали. Революцiя повинна вмiти себе захищати, – нагадав заарештованому голова губчека. – У всi часи в революцiю лилася кров. Згадайте Англiю, Францiю: рубали голови не народу – королям, гноiли жiнок i немовлят у в’язницях. І ми вiдзначилися. Без революцiй. Рвали нiздрi. Четвертували. Саджали на палю. Царевич Дмитрiй, княжна Тараканова – чи варто й далi перелiчувати?!

– А як же його слова? – Арештант кивнув у бiк фотографii, – про чекiста з холодною головою, гарячим серцем…

– …i з чистими руками, – уперше господар кабiнету перебив спiврозмовника. На худих вилицях здувалися й опадали жовенцi.

– Не тiльки красивi, але i правильнi слова, – вiд полум’яного погляду кам’яного й водночас живого обличчя чекiста Іванову все бiльше ставало зле. Вiдчував себе, нiби на морозi, i вперше в життi зрозумiв вислiв «у грудях усе обiрвалося», але зупинитися вже не мiг. – Ув’язнювали, рiзали царевичiв темнi експлуататори. Ми ж – бiльшовики. Несемо людям свободу, свiтло, щастя.

– Та ви не тiльки слiдчий – фiлософ… Не чекав при вашому походженнi. Хоча справжнi фiлософи i поети – рiдкiсть. Так, руки, як i душа чекiста, повиннi бути чистими. Але лiкар-хiрург, рятуючи людину, користуеться не лише голкою! А з операцiйноi виходить, самi розумiете… Не кожна людина, навiть лiкар, може стати хiрургом. А справжнiм чекiстом – i поготiв…

– Згоден. Цiлком згоден. Але це не стосуеться моеi справи. Чому я, слiдчий, повинен виконувати чужу роботу? Хiрург рiже, але не шие чоботи…

– Ми дiйшли згоди, що страта людини – протиприродне явище. Можливо, в майбутньому буде вважатися протиправним дiянням. Можна виправити будь-яку помилку. Повторюю, будь-яку. Тiльки вiдiбраного життя навiть наймогутнiша людина не поверне. Життя неоцiненне й неповторне. І якщо ви, слiдчий, пiдводячи людину до прiрви, впевненi в ii провинi цiлком i повнiстю – будьте люб’язнi, виконайте вирок… Не перекладайте брудну роботу на iнших. Якщо совiсть чиста – ви спатимете спокiйно. Мисливець страждае?! Приемнi сни бачить. А полювання – забава. Без полювання людина може жити. А скажених собак, лева-людоiда, самi розумiете, – iншого виходу немае…

Господар кабiнету поглядав на годинник, стрiмко крокуючи вiд стiни до стiни.

– Вибачте, Федоре Карловичу, не треба переконувати мене, що скажених собак завжди знищували. Я про кров. Велика i безвинна кров тривожить. Де i в чому виправдання? Скiльки себе пам’ятаю – батько завжди повчав: «Усьому свiй строк. А великi справи, як i влада, кров’ю повiряються…»

– Революцii без кровi не бувае! – людина в довгiй шинелi несподiвано сiпнулася, обличчя спотворила гримаса, нiби голова губчека торкнувся рукою оголеного дроту пiд напругою, а коли знову заговорив, здавалося, переконував бiльше себе, нiж арештанта. – Добровiльно нiхто й нiколи не вiддавав владу, а багатство – особливо вабить. Жовтий диявол править свiтом споконвiку, править зараз i, на жаль, ще невiдомо, скiльки правитиме в майбутньому.

– Не вiддають i править, – погоджуючись, кивнув Іванов i продовжив зболено. Запально. – Якщо i вчасно вирiшили зводити Майбутне Свiтле, але… На кровi та кiстках… Та на мерзлотi… Швидше за все, через це i Велика Французька революцiя непередбаченим руслом пiшла. Прорахувалися Творцi. Захопилися боротьбою за владу. А народу – мокро та прохолодно…

– Ви маете рацiю. Багатьом зараз холодно. Революцiя морозить накип у душах. Маховик Революцii важким котком по краiнi котить.

– Отож-бо. А кров же гаряча i солона. Звичайна вода не споруди – корiннi скелi пiдточуе, – пiдслiдний повiльно пiдбирав слова, щоб точнiше висловити думку. – Боюсь, що бiль людський та сiль розм’якшать мерзлоту. Через десятирiччя фундамент просяде пiд тягарем – усе завалиться.

– Те, що ви кажете, – жахливо. – «Дзержинський», уявивши, як руйнуеться мерзлота, закрокував швидше. – Але храми та костьоли, цiлi мiста в Європi, як i Пiтер, теж зведенi на сльозах i кiстках, а в цемент у всi часи додавали не тiльки яйця, але i кров. Вистачае i людськоi! І нiчого – стоять, столiття милують око…

– Милують… Однак народ пам’ятае про кров i сльози. До того ж, чи варто, якщо люди не хочуть, силомiць iх заганяти будувати свiтле майбутне. Адже навiть добро, пiднесене до крайнього ступеня, рано чи пiзно переходить у свою протилежнiсть. Табори споруджуемо… Не з руки нам те, що дозволено буржуям.

– У великi нетрi забираемося. – Чекiст задумливо поглянув на заарештованого: не юнак, але ще й незрiлий чоловiк. – Життя покаже, що ми зводимо, чи виправданi жертви теперiшнi i тi, яких, на жаль, ще не уникнути… На повну потужнiсть розкрутили Маховик Революцii, не пiдозрюючи, яку силу набирае Вiн. Інколи, на нещастя, i безвиннi в безладi потрапляють пiд його некеровану, чавунну силу.

– Ось тут i регбус, сказав би Захватаев! – Арештант переможно поглянув на господаря кабiнету, за спиною якого висiла фотографiя Дзержинського.

– Який регбус? – Федiр Карлович полюбляв час вiд часу ставати мiж спiврозмовником i фотографiею, аби кожен переконався, що вiн схожий на Першого чекiста Республiки. – Що за регбус?

– Немае знаку рiвностi мiж тваринами й людьми. – Не сумнiваючись у своiй правотi, Іванов не боявся гнiву всесильноi людини пiд фотографiею. – Маховику ж усе без рiзницi!

– Знак рiвностi? – Чекiст обпалив спiврозмовника поглядом. Треба ж, схибив! Гострий Фiлософ. Не по лiтах гострий. – М-та-а-ак, знак рiвностi…

– Скажена собака – хвора i невилiковна. Вона небезпечна для всього живого, а людина – може помилятися, усвiдомити неправоту. Порозумнiшавши, змiнити погляди. Грубо кажучи, – «вилiковна», – нагадав Іванов, думаючи, що голова губчека нiчого не зрозумiв або забув нещодавню думку. – І тигр-людоiд… Як би це сказати точнiше… На вiдмiну вiд вовка, амба – тварина благородна. Зайвого не дозволяе. І на людину нападае швидше не вiд злоби – старiсть голодна змушуе…

– Кажете, «ам-ба-а». Це ж якою мовою?

– По-удегейськи, – арештант мимоволi порiвнював господаря кабiнету з фотографiею. У певному ракурсi – як близнюки. Коли ж чекiст вимовив знайоме, але з iншим значенням слово, з обличчя-фрески зникла мерзлота льоду, поступившись мiсцем допитливому теплу i посмiшцi, яка на мить проступила, через що повна схожiсть iз Дзержинським розплилася, наче затяглася туманом.

– А-ам-м-мба-а-а-а! Красиво звучить, – вiд знову спiвучо вимовленого слова в кабiнетi нiби потеплiло i стало затишнiше. Якщо поставити на стiл самовар та чашки, допит перетвориться на розмову двох спiвбесiдникiв. – А-амба-а-а! Шкода, що красиво-таемниче слово на злодiйському жаргонi мае iнше…


3

Фраза залишилася незакiнченою, а жива з плотi й кровi людина перетворилася на монумент. У кабiнет немовби завiтав залiзно-неприступний Фелiкс, про якого легенд ходило бiльше, нiж про Федора Карловича. У головi арештанта промайнула думка: жива людина примарилася. І, мабуть, немае такого жару, щоб розтопити кригу очей на фотографii або очей голови губчека. Посмiшцi, а тим паче сумнiву, нiде утриматися й на льодистому вигинi заморожених губ.

– Бачите, молодий чоловiче, одне й те саме слово може мати рiзне значення. А в жит… – Господар кабiнету поставив поряд два стiльцi й показав рукою на один iз них. – Ви не замислювалися, що люди часто не розумiють один одного, хоч i розмовляють однiею мовою? Рiзнi поняття… iнший стиль мислення… Можливо, через це нас i не розумiють тi, заради кого заварився кулiш цей?!

Мовчав Іванов. Надто слизькою стежкою пропонують прогулятися… Небезпечна стежинка, хоча i принадна. Про щось подiбне думав на волi й уже тут, у камерах… У безправ’i…

– Зiзнайтеся, i вас бентежить це ж запитання, – вгадавши думку колишнього слiдчого, продовжував чекiст: – Не бiйтеся! Роздуми – не крамола. Мислячi люди конче потрiбнi Республiцi. Революцii!

– Розумiете… – пiсля паузи обережно почав арештант. – Спiлкуватися можна i через перекладача. А розумiти… Сприйняти… Повiрити, врештi-решт…

– Саме так, молодий чоловiче, – запально вигукнув господар кабiнету. – Переворот здiйснювали однодумцi, а не купка випадкових злодiiв, як намагаеться донести до обивателя злостива преса. Йдемо пiд кулi не через користь, а на благо бiльшостi!

– Існуе цiкава закономiрнiсть: протягом iсторii людства, доступноi для огляду, всi благi справи здiйснювалися в iм’я бiльшостi. Потiм руками цiеi ж бiльшостi та знову в iм’я й задля блага бiльшостi лилися моря безмiрнi кровi та слiз…

– В i-iм’я-я i ру-у-ука-ами-и бiльшостi, – прошепотiв «Сталевий Федiр», знову дивлячись крiзь арештанта у вiконну далечiнь.

У шепiтному розтягуваннi почулося стiльки холоду й страху, нiби над головою пролетiли кулi. Іванов пошкодував, що погодився зробити крок на лiд i пройтися над краем прi-рви; чекiст не дозволив повернутися назад i, взявши за руку, знову повiв за собою.

– Нерозумiння – не тiльки найстрашнiше в нашiй справi. Образливе. Людина «в iм’я» вивертае себе навиворiт, жертвуе собою, а iй, у кращому випадку, плюнуть у душу. І пi-дуть. Можуть i кулею в спину провести. Що солодше Свободи, Рiвностi та Братерства?! Тисячолiття людство мрiяло про це. Боролося! Свiтлi голови не тiльки мрiяли, але заради цiеi Ідеi свiдомо зробили крок пiд дибу й на багаття Інквiзицii. І що ж? Розкололася Держава. Кров на кров пiшла. Син батька не розумiе…

– Можливо, зарано?!

– Зара-ано-о?! Невже зарано?! – усе ще дивлячись удалечiнь, повторив Федiр Карлович.

Інтуiтивно арештант вiдчув: це не гра, не провокацiя, не звичайна слiдча пастка. Виявляеться, сумнiви шматують i сталевих людей! Мабуть, вони частiше за звичайних смертних заганяють тривоги подалi вiд чужих очей i самих себе, щоб вiрити в те, що коять праве дiло…

– Прислiв’я навчае: кожному овочу свiй час…

– Вважаете, зарано?! Рiзного начувся про Революцiю. Був присутнiм при щиросердних i вiдвертих розмовах ТАМ, – палець чекiста показав на фото, а потiм пiднявся в напрямку стелi. – Про такий хiд нiхто не заiкався. Не додумалися найсвiтлiшi й найрозумнiшi голови. Що ж, вони дурнiшi за нас?

– Не в дуростi справа, – забарившись, заперечив арештант. – Свiтлу iдею спроможний сприйняти озброений знаннями розум i чистi, безкорисливi душi. Людина скута пiтьмою незнання та звичками, заповiтами дiдiв i звичаями. Вiрою…

– Правий Борода! Як завжди правий! Висять… Гирями висять… Як прокляття, – перебивши спiврозмовника, шепотiв господар кабiнету. – Через це звiльненi раби залишалися з рабовласниками. І зовсiм поряд: пiсля реформи 1861 року вчорашнi крiпаки трималися доброго пана.

Не зрозумiв Іванов, хто такий Борода[2 - Борода – Карл Маркс (ред.).]? Про якi гирi та ланцюги розмова[3 - Гирi та ланцюги – обряди та звичаi (ред.).]? Інтуiцiя пiдказала: вони забираються в такi нетрi, крiзь якi й вужу важко проповзти.

– Оригiнально мiркуете, молодий чоловiче. Нестандартно. – З далекоi далечiнi в кабiнет повернувся двiйник Першого чекiста.

У розмовi вiн рiдко з ким втрачав контроль за собою. Слова i погляд, манера триматися пiд знаменитого шефа – усе використовував, щоб, вивчивши, зрозумiти й розпiзнати пiдслiдного. Як? Чим зачепив безвусий юнак? Стривожив те, про що з деякого часу боявся замислюватися не лише наяву, але i в напiвдрiмотi. У темрявi. Незрозумiло, що вiдносило наймiцнiший i водночас сторожкий сон, який долае втомленого мисливця або втiкача. Голова губчека пiд час iнструктажу полюбляв порiвнювати чекiстiв iз мисливцями, але сам вiн тепер спав не бiля тайгового багаття просто неба, а за товстими цегляними стiнами. Пiд надiйним замком. Рука мимоволi потягнулася до маузера, з яким не розлучався нi вдень, нi вночi. – У вас яка освiта? Пiсля школи навчалися?

Арештант помiтив незрозумiлий рух руки, схопився зi стiльця.

– Нi. Можливостi не було. Сiм’я велика. Надто бурхливий час. Яке навчання?

– Вам би не завадило вчитися… Та ви сидiть. Сидiть.

Не зрозумiв Іванов: почув його «Сталевий Федiр» чи, думаючи про свое, вiдповiдав передовсiм собi, а не спiврозмовниковi. Часом, полинувши за стiни кабiнету, голова губчека i справдi не помiчав у розмовi щось незначне, але фiксував будь-яку дрiбницю або рух, якi розкривали пiдслiдного з невiдомого боку. Чекiст давно визначив, хто сидить перед ним. Не по лiтах розумний юнак. Правду казали – самородок. Такого трiшки огранити, де потрiбно, вiдполiрувати, навести ювелiрний лиск, – будь-який наркомат ощасливить. Справжнiй набуток народу. Республiки…

– Із навчанням доведеться зачекати, – гучнiше повторив нещодавнiй слiдчий.

– А чому рано?! – у запитаннi вчувалося не лише здивування, але й обурення. – Чи не вважаете ви, що сама ІДЕЯ КОМУНІЗМУ – утопiя?!

– У теорii слабак. На жаль, не читав по-справжньому i основоположникiв.

– Хiба потрiбнi унiверситети для розумiння, що добре i що погано, – нетерпляче заперечив господар кабiнету, знову i знову пригладжуючи борiдку.

– На iсторiю дивлюся як слiдчий. Метод аналогii. – Арештант вiдчував: лiд пiд ногами стае тоншим i бiльш слизьким, а стежка – звивистiшою i крутiшою. Хибних пiвкроку – i в прiрву. Але зупинитися вже не мiг. Не хотiв. Сподiвався й на iнтуiцiю слiдчого. Не вiдчував навiть пастки. Та й якщо вже падати, то з розгорнутими крилами. – Як би сприймали в кам’яному вiцi або в рабовласницькому суспiльствi iдею капiталiзму? Впевнений, не тiльки рабовласники – самi раби пiдняли б бунт. Тому про комунiзм не варто, мабуть, i натякати. Людство й окрема людина не готовi своiм нутром навiть до соцiалiзму. Не знаю, як сказати по-вченому. Усвiдомлення не те. МОЄ надто мiцно тримае. Увiбралося з молоком матерi в усi пори. Із селянина легше шкiру зiдрати, нiж вiдiбрати корiвку чи аршин землицi…

– Як не зрозумiти, коли пропонуеться своiми руками будувати свiтле життя зараз, а не у вiддаленому майбутньому?! Мiльйони повiрили в релiгiйну нiсенiтницю. Брехню. Про свiтлий рай загробного життя. Вiрили i вiрять слiпо в те, що не можна перевiрити дослiдами або…

– Помацати руками, – пiдказав арештант, вiдчуваючи, що i чекiста розмова зачепила за живе.

– Са-а-ме так!

– Прочитавши усвiдомлено Бiблiю, важко залишитися вiруючим. На собi випробував. А рiднi не зрозумiли. – Губи Іванова хворобливо викривилися.

– Не такi чистi витоки християнства, як навiюють служителi культу. За двi тисячi рокiв такого негативу назбиралося: загубленi душi, кров, пролита пiд релiгiйними знаменами… Справдi не моря – океани! Кров не тiльки сьогоденних, але й майбутнiх революцiй виявиться вiдром в озерi. Пiвтори тисячi рокiв пiд зеленими знаменами схiд б’е невiрних на заходi, i двi тисячi рокiв християни, осiненi хрестом, б’ють своiх ворогiв…

– Що казати про мусульман i буддистiв, коли в храмi християнства немае едностi, – уперше спiврозмовники не суперечили, а доповнювали один одного. Іванов зручнiше вмостився на стiльцi. – Служителям важливiше не вiра, а обряди: як i скiлькома пальцями хреститися? Згинати колiна перед Дiвою Марiею чи перед Ісусом?!

– Хотiлося б подивитися на вождiв перших християнських громад, хто вiв вiрян на смерть заради Свободи, Рiвностi i Братерства, – чекiст раптом зайшовся звичайним людським смiхом. Обличчя його знову втратило фрескову нерухомiсть. – Боролися за одне, а через столiття спалахнула багаттям iнквiзицiя… Але багаття й найжорстокiшi тортури не об’еднали людей. У свiтi зростае кiлькiсть атеiстiв.

– Історiя майже нiколи й нiчого не навчае, – Іванов не приховував гiркоту й бiль. – Укотре маятник, досягнувши своеi максимальноi висоти, завмер на мить i, набравши швидкостi, понiсся в iнший бiк, розвалюючи на шляху храми, хоронячи пiд руiнами не лише служителiв культу, але й вiрян.

– Ви не згоднi, що релiгiя – опiум для народу? – у запитаннi чекiста раптом зазвучав метал, а обличчя знову застигло маскою.

– До чого тут я? – у голосi арештанта вперше прорвалися нотки зверхностi. – Як зробити, щоб не силомiць, не через страх моi бабця i мати та й уся рiдня стали справжнiми, свiдомими атеiстами?! Руйнувати ж храми – неймовiрна дурниця. У чому виннi iсторiя i краса?! Згадайте бунти британських ткачiв. Машини полегшували працю, а робiтничий люд iх громив. Мiльйони вживають тютюн, хоча бiльшiсть курцiв чули, що нiкотин – отрута. Чути i знати – двi великi рiзницi.

– Логiка ваша залiзна, – металу в похвалi спiвбесiдника зменшилося. З’явилися нотки неусвiдомленого болю й розгубленостi. – Але слiдуючи подiбнiй логiцi, ми, та й ви, займаемося даремною справою, щоб не сказати мiцнiше… Це жахливо!

– У полiтицi, ймовiрно, найнебезпечнiшi дурнi й фанати, надiленi владою. І само собою – пристосуванцi. Флюгери…

– Продовжуйте… Не бiйтеся…

– Менi вже боятися нiчого. – Подоба усмiшки перекосила губи арештанта. – Можна довести до абсурду найгарнiше i найчистiше…

– Усе бiльше переконуюся, молодий чоловiче, що ви не за вiком мудрий. Тiльки не життевою мудрiстю, що приходить iз роками пiсля набитих синцiв i гуль, а тiею iдеалiстично-науковою, теоретичною, яка йде не вiд знань – вiд природи, вiд внутрiшнього стану душi. Мудрий самородок зустрiчаеться так само рiдко, як i благороднi метали. Платина, золото й срiбло стiйкi до окислення та корозii, але, на жаль, не мають механiчноi мiцностi. Бояться удару. Камiнь i навiть дерево, не кажучи про сталь, легко перетворюють шедеври мистецтва на брухт. Хоча й благородний. Але брухт…


4

Вiдчужений погляд пiдвiв чекiста зi стiльця i спрямував до вiкна. Мовчав арештант, «перетравлюючи» сказане. Плечi огорнув холод. Вiн розтiкався по спинi i грудях, просочувався в глибини ества. Мимовiльний страх зачепив щось бiльше, нiж побоювання за свою долю, вiдкрив спiврозмовникам безодню, про яку рiдко пiдозрюють люди; вона назавжди рве не лише дружнi стосунки, але i кровнi; прiрву вмiло поглиб-люють i розширюють фанати та владолюбнi, хитромудрi голови, використовуючи найчистiшi й найсвятiшi поривання шляхетно-непiдкупних душ i тих, у кому тлiють i чадять жадоба, злоба, ненависть…

– Довести до абсурду… До абсурду, – усе гучнiше повторював чекiст, повертаючись вiд вiкна. – Як ви дiйшли до такоi думки? Чи хтось пiдказав?

– Життя навчило, – гiрко посмiхнувся арештант. – Часто-густо навiть добро, пiднесене до крайнього ступеня, переходить у свою протилежнiсть.

– У свою протилежнiсть… Ваша формула жахлива!

Чекiст, куйовдячи борiдку, квапливо закрокував по кабiнету, не помiчаючи безвусого юнака. Зникли стiл i стiльцi, шафа з книгами й пiдлоговий годинник, сейф i телеграфний апарат. Кабiнет заповнили гранiтнi брили слiв; слова важкi, гострi та безжальнi, як шаблюки i багнети в руках озвiрiлих солдатiв пiд час атаки.

Мовчав арештант. Розумiв: вирiшуеться його доля. Щоки господаря кабiнету стали такого самого кольору, як i на фотографii на стiнi. Голова губчека крокував вiд столу до дверей. Здавалося, ще мить – вiн побiжить, махне довгополою шинеллю, вилетить через напiввiдчинену кватирку й порине в далечiнь часiв, аби там, у майбутньому, знайти та пiзнати правду сьогодення.

Рiзко, як умiють це робити лише малюки, Федiр Карлович зупинився перед спiврозмовником. Арештант здригнувся.

– Розумiете! Це ножицi життя! А в ножиць – два леза! Вашому поколiнню зводити Свiтле Майбутне! Чи подужаете? Старi партiйцi-каторжники розкрутили Маховик Революцii та готують насип пiд рейки. А будувати таким, як ви: безвусим хоробрим людям, мудрим чи самогубцям-дурням.

– Усе це зрозумiло. – Несподiвано арештант пальцями вибив на столi нервовий дрiб. – Тiльки майбутнiх поiздiв не витримае насип iз кiсток, злоби та жорстокостi. Кров – вона…

– Пробачте, молодий чоловiче, повторю, але за такою логiкою вашi думки, як i нашi дiяння, жахливi. Зараз неможливо все передбачити й розрахувати. Як i всi попереднi революцii, нашу розсудять час i нащадки. Те, що майбутне за соцiалiзмом – немае жодного сумнiву. Жовтень для Свiту багато зробив добра: робочий день до 8 годин крокуе. Де? Чому? Першу допомогу з безробiття коли виплатили? Через любов до робочого класу?

– Не знаю.

– Отож-то й е! У 1919 роцi. В Америцi. Революцii в Нiмеччинi i в Угорщинi прискорили. Злякалися розумники втратити мiльйони i мiльярди – сотнi кинули. Гризiть свою кiстку… Бачте, я – гарний учень. Припустимо, розмова про комунiзм передчасна. Тодi вiн, м’яко кажучи, малокорисний. Якщо ж народ не готовий до найближчого Свiтлого Майбутнього, то нас, сподiваюсь, вибачать лише далекi нащадки; з’ясують i зрозумiють нашi дiяння, враховуючи, як ви зробили ласку висловитися, усвiдомлення народу в наш жорстокий i кривавий час. До речi, у цiлому свiтi. Неможливо судити про минуле, стоячи на плечах предкiв, не зрозумiвши iхньоi моралi й суспiльноi свiдомостi, iхнi поняття добра та зла. В оцiнцi подiй минулого повинен жити дух часу, який панував як у передових умах, так i в народних масах. Менi до вiддаленого майбутнього не дотягти, а ви, якщо вцiлiете, багато побачите… І, сподiваюсь, згадаете нашу розмову, Фiлософе…

Нещодавнiй арештант вiдкрив було рота, але нiчого не сказав, очiкуючи, коли «Сталевий Федiр», мисляча людина з майбутнього, повернеться до кабiнету. Зашарудiв пiдлоговий годинник. Ударив раз, нагадуючи про безмiрнiсть часу.

– Цiкава розмова. Не очiкував. На жаль, повинен iхати. – Не чекiст, а Федiр Карлович, як i при зустрiчi, з нiг до голови знову оглянув арештанта. – Справдi було дуже цiкаво. Дякую за бесiду. А насамкiнець – одна порада. У рiзнодумствi немае кримiналу, але захватаеви не зрозумiють i, як сказав ваш конвоiр, батька рiдного не пожалiють. Їх теж треба зрозумiти. Їхнiми руками коiться зло… І добро. Тому в смуту такi думки краще тримати навiть не в сейфi – при собi. Інакше легко потрапити пiд Маховик…

Слова господаря кабiнету вiддавали арештантовi ударами у скронях. Раптом зрозумiв: прогулювався з чекiстом над краем прiрви, а перейшов ii по тонкiй жердинцi. Його страхувала лише вiдвертiсть. Нахиливши голову, виразно бачив, як пiд гiмнастеркою стукае серце. Здавалося, пересохлi губи ось-ось лопнуть, а волосся на головi стане дибки.

– Бачите, молодий чоловiче, життя багатоманiтне. Однi вас вважають контрою, iншi називали слiдчим вiд Бога: «Талан. Генiн. Пiлосоп», – здаеться, так величае вас Захватаев. Але з вашими переконаннями, точнiше, зi схильнiстю до роздумiв i аналiзу краще спробувати себе на кордонi. Якби не одне «але» – чудовий вийшов би комiсар. Думаю, не помиляюсь. Рекомендацiю дам. Тiльки не забувайте, як казав Володимир Ленiн: навчатися, навчатися й навчатися… Будь-якiй людинi в наш час без знань не обiйтися. Чекiст же без книг – мов птах без крил… Падае з висоти…

Останне речення Федiр Карлович ледь прошепотiв: чи то не хотiв, щоб почув нещодавнiй арештант, чи то вiд несподiванки, побачивши, як у юнака смоляниста копиця волосся на головi раптом почала вкриватися бiлим iнеем…




Стежа перша. Зона


Життя людини – як невiдома стежка…


До втечi все готове. Лише негоди очiкував Макар Джовба. Щоранку, пiдводячись iз нар, спочатку дивився на свiй «барометр» – пiдсохлий ялиновий сучок, прибитий до стiни окоренком. Але тонкий обкорований кiнчик свiй кирпатий «нiс» щодня задирав веселiше й вище. Макар бурмотiв прокльони. Вiн знав напевно, що сучок не схибить, але поглядав iз надiею на небо, на роботi придивлявся до жукiв та iншоi тайговоi живоi дрiбноти. Однак нiщо не вiщувало швидкоi змiни погоди. І мурахи вiд свiтанку до смеркання звично поралися бiля свого житла.

Що яснiшало небо над головою, то похмурiшим ставав Макар. Невиразна тривога охоплювала все бiльше, переслiдуючи всюди, наче гнус у спеку. Знав: у тайзi не наздоженуть. Не знайдуть. Одне слово, не загине. Турбувало iнше: чим вимiряти, як зважити свою правду та правду Закону. Адже втеча – не вiдвiдини родичiв, якi частуватимуть чаркою й пельменями. З ким порадитися?! Навiть двом товаришам, котрих несподiвано подарувала неволя, вiдкрився не до самiсiнького денця… Скiльки думок «зважив»?! Особливо тяжко вечорами, коли пiсля нелегкого дня барак затихае у важкому снi i лише рiзноголосе хропiння порушуе нiчну тишу та його нестерпнi думи.

Хлопець сполохано крутився на жорстких нарах. Погляд звично «бiгав» по темних, похапцем тесаних дошках барака, розмальованих соромiтництвом; а забудеться юнак пiд ранок у тривожному снi – трiщини й щiлини стають чистими рiками; дерев’янi вiзерунки й шорсткостi – завалами та безкiнечними нетрями з раптовими галявинами ягiд лохини[4 - Лохина – кущова рослина родини брусницевих iз темно-синiми iстiвними ягодами (ред.).], брусницi та малини. Вiн продираеться крiзь хащi, а позаду переслiдувачi – нi, не погоня це, не звiр. Та й не боiться вiн звiра, а вiд ловитви давно вiдiрвався. Це щось невiдоме, невидиме невiдступно стежить за кожним його кроком i, здаеться, iнодi зiтхае тихо, осудливо…

Минув майже мiсяць. Макар нарештi зважився на втечу. Розгулюе десь тайгою негода, не квапиться у iхнi краi. З кожним днем думи, як необтесанi брили, важчали, тривожнiшали. Не книжковi сторiнки перегортав. Перекидав здоровеннi колоди-топляки, що не один рiк пролежали на днi рiчки…


1

У дитячiй колонii Макар тримався осiбно. У станi тупого оцiпенiння працював, закiнчував школу, не спроможний усвiдомити те, що сталося. Сiмнадцять рокiв виповнилося хлопцевi, а вигляд мав на двадцять п’ять: м’язистий, кремезний, наче з кедра тесаний, а зростом – у жоднi дверi без поклону не заходив. Лише пушок на бородi й щоках та високi, дзвiнкi нотки, що iнколи проривалися в густому басi, пiдказували про молодiсть.

Вiдтодi, коли домашнi довiдалися про адресу колонii, Макаровi зачастили бiлi трикутники вiд матерi i списанi знайомими, схожими на бублики карлючками вiд дiда. Старий повiдомляв: на дiлянцi Михайловича палала тайга. Вiн трiшки обпiк руки, брови пiдсмалив i бороду зачепило – тепер ходить голомозий. Пустили ж червоного пiвня високi гостi Михайловича. Перебрали «бобри» й не втримали шашличний вогонь. А дерева згорiло чимало. Добре, що небо подарувало мокрий снiг, бо вогонь перекинувся б i на iхнiй кордон. Шкода дерева, але лихо не без добра: тепер «бобри» для шабашу вподобали iншу дiлянку, тому в нас поспокiйнiшало. Взимку дiд писав про ведмедя-шатуна. Мабуть, потурбували ненароком клишоногого в барлозi, ось i пiшов вештатися тайгою. А шатун – вiн завжди шатун. Лихо – поряд. Довелося «нагодувати» жаканом господаря тайги. М’яса вистачить до весни. А так усе спокiйно. За всiма прикметами звiр вiдзимуе.

Писали друзi. Вiд Льонька, Андрiя, а iнодi й вiд Герки листи надходили в конвертах i тому здавалися не такими теплими, близькими. Та найчастiше писала Жека. Майже через день хлопцевi вручали трикутник. У ньому – усi подробицi про життя будинку на кордонi i навiть у селищi.

Мовби наяву, Макар бачив Гордого i Дружка. Чотирилапi друзi тужливо очiкували його бiля хвiртки або перелазу; хлопець чув нетерпляче iржання Орлика, дзвiнкоголосий спiв пiвня вранцi, степенно-лiнькувату бесiду рогатоi Машки з льохою. Потiк листiв вiд сестри не вичерпувався. До них звик навiть цензор. З усього видно, вiн лише iнколи виконував своi обов’язки…

Одержувати листи Макар любив, але конверт обпiкав пальцi: його адреса, здавалося, складалася бiльше з цифр, нiж iз лiтер.

Настав 1953 рiк. Десь на пiвднi краiни та й у Європi починала буяти весна, а в дитячiй колонii у душах неповнолiтнiх в’язнiв лютувала зима, коли голос Левiтана через «тарiлку», що висiла на стiнi, землетрусом приголомшив людей на планетi Земля. Повiдомлення про хворобу Вождя знедоленого людства не просто схвилювало. Хто ранiше мiг подумати, що захворiе сам Сталiн. Наступний день подарував надiю. Пiсля введення кисню вранцi четвертого березня стан здоров’я вождя дещо покращився. Пiд час читання бюлетеня не лише друзi, а й вороги в усьому свiтi затамували подих. Чекають слiв диктора. Чекають газети. Байдужих не було. Друзi чекали слiв добрих, вороги з неменшим нетерпiнням – кiнця. Для друзiв смерть здавалася неможливо-неймовiрною – Мiсяць упаде на Землю…

Почувши 5 березня повiдомлення по радiо, Макар оцiпенiв: серце нiби на мить зупинилося, потiм застукало, закалатало, в головi i в грудях наче щось вибухнуло, лопнуло; зникли люди, «колючка» з кульгавими вишками в кутах, бараки; зникли земля i небо, мов голову зачепило краем дерева, що завалилося в робочiй зонi, – вiн не пам’ятав, скiльки пробув у темно-глухому свiтi; а прийшовши до тями, не мiг збагнути, чому з носа юшить кров: чи то вiд внутрiшньоi перенатуги i болю душi, чи то вiд удару об стiнку барака. Чомусь згадав, як iз Льоньком, Геркою та Андрiем мрiяли: вступлять до МГУ i прокрокують восени парадом Червоною площею, щоб на власнi очi побачити тих, кого з колиски знали тiльки за фотографiями й портретами.

Нарештi тi, хто не довiряли словам, прочитали в газетах:



№ 63. Правда. Середа, 4 березня 1953 р. Цiна 20 коп.

УРЯДОВЕ ПОВІДОМЛЕННЯ

про хворобу Голови Ради Мiнiстрiв Союзу РСР i Секретаря Центрального Комiтету КПРС товариша Йосифа Вiссарiоновича Сталiна.

Центральний Комiтет… повiдомляе про нещастя, що спiткало нашу партiю i народ наш – тяжку хворобу товариша Й. В. Сталiна… стався крововилив у мозок, що охопив важливi для життя дiлянки мозку. Товариш Сталiн втратив свiдомiсть. Розвинувся паралiч правоi руки i ноги. Настала втрата мови.

Для лiкування… кращi медичнi сили.

Центральний Комiтет Комунiстичноi партii Радянського Союзу i Ради Мiнiстрiв СРСР… спричинене… тривалу неучасть його в керiвнiй дiяльностi… еднiсть i об’еднанiсть… твердiсть духу… ще тiснiше об’еднаються…

БЮЛЕТЕНЬ про стан здоров’я Й. В. Сталiна на 2 годину 4 березня 1953 р.



…значнi розлади дихання… прискорення пульсу до 120 ударiв на хвилину… тиск максимальний 220, мiнiмальний – 120. Температура – 38,2.

Четвер, 5 березня

…до ураження стовбуровоi частини мозку з розладом найважливiших функцiй: почастiшали явища перiодичного т. зв. Чейн-Стоксова дихання… введення кисню… поступово дещо покращився стан i вранцi 4 березня ступiнь… протягом дня четвертого березня, знову поновилися тяжкi розлади дихання. У сечi виявлено бiлок i червонi кров’янi тiльця при нормальнiй питомiй вазi… Температура… до 38,6 (град.).


Минали не тижнi i навiть не днi, а години, хвилини та секунди болючого розпачу для одних, а для когось – радощiв.



П’ятниця, 6 березня 1953 р. Цiна 20 коп.

ВІД ЦЕНТРАЛЬНОГО КОМІТЕТУ

КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ,

РАДИ МІНІСТРІВ СОЮЗУ РСР

І ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ РСР



До всiх членiв партii, до всiх трудящих Радянського Союзу. Дорогi товаришi i друзi!.. що 5 березня о 9 год. 50 хв. вечора пiсля тяжкоi хвороби помер Голова… Секретар… СТАЛІН.

Перестало битися серце соратника i генiального продовжувача справи Ленiна, мудрого вождя i вчителя Комунiстичноi партii i радянського народу – Йосифа Вiссарiоновича Сталiна. Звiстка про кончину… глибоким болем вiдгукнеться у серцях… У цi скорботнi днi всi народи… ще тiснiше об’еднаються… Безсмертне iм’я Сталiна назавжди буде жити в серцях радянського народу i всього прогресивного людства… Хай славиться велике, всепереможне вчення Маркса-Енгельса-Ленiна-Сталiна!

Рада Мiнiстрiв Союзу РСР

Президiя Верховноi Ради Союзу РСР


У день смертi Сталiна життя, здавалося, припинилося не тiльки в дитячих колонiях, а й у дорослих зонах. Робочi команди поверталися в табiр пiсля пiдневiльноi працi, а начальник табору пiдполковник на прiзвисько Кроксфорд та замполiт Іванов ще не вирiшили: повiдомляти в’язням про трагедiю або перечасувати. Почекати вiдповiдний циркуляр згори. Доки мiзкували, намагалися зв’язатися з управлiнням, табiрний телеграф, як зазвичай, спрацював безвiдмовно.

Не встигли робочi команди минути вахту – табiр загудiв вiд неймовiрноi звiстки. Довелося вмикати радiомережу. У зонi все змiшалося. В’язнi табунилися бригадами, бараками, про щось сперечалися, жестикулювали, але як тiльки долинув знайомий густий заморожений голос, сiра маса у ватниках зрушила й завмерла бiля репродуктора. Замполiт помiтив, як зблiд Кволий, закам’янiв Булах iз бригадою, не метушилися друзяки Профа. Сiрi обличчя насторожено витягнулися, чимось стали схожими. Пiсля слiв «тяжкоi хвороби помер» Кволий, разом з усiма видихнув «о-о-ой», приклав руку до серця, осiв i розтягнувся на землi. Наче заснув. Через загальний гармидер майже нiхто не помiтив, що мить тому людина про щось думала, мрiяла, дихала, а пiсля одного слова – ще одним життям на землi стало менше. Іван Іванович проводжав поглядом носилки. Не мiг згадати прiзвище Кволого, як i не знав: з горя чи з радощiв зек вiдправився в iнший свiт.

День потягнувся за днем. Медичний висновок. Комiсiя з поховання. «Де поховають Сталiна? У Мавзолеi?! Нi?!» Мiсце поховання цiкавило всiх. Вiд загальноi цiкавостi вiяло чимось тривожно-турботливим i водночас обивательськи не-охайним. Ницим. Але як непросто вчиняти так, щоб схвалювали сучасники, розумiли нащадки.

Усi газети переповненi матерiалами про Сталiна: спогадами, закликами, клятвами, новими призначеннями.




І

Призначити Головою Ради Мiнiстрiв СРСР тов. МАЛЕНКОВА Георгiя Максимiлiановича.





5

Об’еднати Мiнiстерство державноi безпеки СРСР i Мiнiстерство внутрiшнiх справ СРСР в одне Мiнiстерство – Мiнiстерство внутрiшнiх справ СРСР.


Замполiт присунув газету ближче, поглянув на верх сторiнки – 7 березня. Промайнула думка: «Навiщо об’еднувати? Хто очолить?» Очi тут же вп’ялися в новi рядки.



ПРО МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ СРСР

Призначити Мiнiстром внутрiшнiх справ СРСР тов. Берiя Лаврентiя Павловича.


Довго Іван Іванович Іванов, замполiт табору, просидiв у роздумах за цим повiдомленням. Як тепер буде? Мiнiстр – людина дiлова, вольова, рiшуча, сувора. Багато рокiв пробув поруч зi Сталiним. Можливо, i змiни почнуться, про якi останнiм часом стiльки думав.

У краiнi щодня вiдбувалося щось нове: оголошено траур на 6, 7, 8 та 9 березня; у момент похорон зупинити на п’ять хвилин роботу, щоб вiддати останню шану; врештi-решт, надiйшло повiдомлення, що саркофаг iз тiлом Й. В. Сталiна встановлять у Мавзолеi поряд iз саркофагом В. І. Ленiна.

До болю в пальцях Макар стиснув кулаки: усе – нiколи не побачить найдорожчу людину на землi. Дiд замiнив батька, став найкращим другом, мисливцем-наставником i годувальником, а людина з м’якою посмiшкою пiд вусами – невидимою захисною силою, яку можна порiвняти хiба що з рiдним обiйстям i навколишньою тайгою, де одночасно знаходять порятунок вiд негоди, лютого звiра або лиходiiв; де кожен забезпечуе себе припасами на зиму, вiдпочивае, радiе життю. Пiзнае свiт. Людина, яка вiдiйшла у вiчнiсть, для Макара уособлювала життя i найкраще, що в ньому було. Юнак не уявляв, як житимуть без вождя, як продовжуватиметься саме життя?! Голова не просто болiла – стала неначе велетенськи-чавунною. Хлопець мов учадiв. Вiд нестерпного тягаря не мiг думати. Ледь розплющував очi. У порiвняннi з неправдоподiбною, неймовiрною смертю здавалися дрiбними власнi турботи, тривоги, сумнiви. Одне угнiздилося в головi i, не покоячи, стукало, як дятел, у скронях: «Як же тепер жити?! Що буде з усiма? Що станеться з краiною?!»

Дiти в колонii не бешкетували: в багатьох очi блищали вiд слiз, дивилися на свiт, як i Макар, iз такою тугою. Навiть у дорослих таборах багато хто iз в’язнiв забули на деякий час про колючий дрiт, собак i спаренi кулемети на вишках у кутах зони.

Смерть Сталiна збiглася з переведенням Джовби з дитячоi колонii до табору – йому виповнилося вiсiмнадцять.

Усi днi пiсля п’ятого березня Макар ходив ще вiдчуженiшим, нiж пiсля суду. Байдуже сприйняв переiзд до табору, i лише чутки про можливу амнiстiю, що вихором пронеслися колонiею, знову повернули до життя. А якщо i справдi оголосять амнiстiю? Бувалi не сумнiвалися, проте для юнака воля мерехтiла далекою й недосяжною зiркою. Та хмари на мить розiйшлися – у чорнотi неба блиснув рятiвний промiнчик. Амнiстiя… Амнiстiя i Воля – рiднi сестри для зека. Промiнь-надiя блиснув, стало нестерпно боляче й прикро: для того, хто навiки лежить поруч iз Ленiним, небо назавжди почорнiло… Макар згоден залишитися в неволi 10, 15 або 25 рокiв, лише б не наставало п’яте березня.

Про амнiстiю, про те, що вийшов Указ, в’язень довiдався на етапi, коли переводили з колонii для неповнолiтнiх до дорослоi зони. По-рiзному мiркували зеки: iз розмов одних – йому випадала воля, послухае iнших – тим, хто вiдбував термiн за вбивство, мабуть, покарання збiльшать. Розмови, розмови, але газету з Указом нiхто не тримав. Не змогли дiстати ii i через конвойних. Багато чого вiддали б зеки за газету, за те, щоб довiдатися, як пiде життя, куди закине доля.

Макар проклинав зупинки. Вiд них перехоплювало подих. Коли ж колеса вагона починали свiй безкiнечний перестук, урештi-решт дихав на повнi груди – здавалося, постоiть поiзд ще хвилину – й зовсiм хлопець задихнеться. Почувався в тiсному вагонi так, як тiеi митi, коли вперше почув про смерть Сталiна.


2

За глухими ворiтьми щойно прибулий етап зустрiв сам начальник табору. Пильно вдивляючись в обличчя, пiдполковник пройшов уздовж нерiвного строю, похитав головою i сказав майже зворушливо:

– Бачу, зморилися на пересилках та в дорозi. Неблизький свiт. Нiчого, вiдпочинете кiлька днiв, розiб’етеся на бригади, а там уже, вибачте, як належить, на роботу. Кому пилка, кому сокира, а кому авоськи в’язати. Тiльки на авось усi не розраховуйте – лiкар визначить, куди кому. Усе за законом.

– А хворi, громадянине начальнику? – подав голос хтось iз новачкiв.

– Хворi, як належить за законом, у больнiчку. – Пiдполковник посмiхнувся тугим обличчям, кивнув на красиву сувору жiнку. – Медицина вирiшить. У нас усе за законом. Медицину не скасуе навiть сам громадянин начальник.

Помiж щойно прибулих хтось посмiхнувся. Жарт пiдтримали табiрнi зеки, якi юрбилися навколо. Для новачкiв весела вiльнiсть старожилiв здалася незвичною. Невимушена для табору атмосфера дарувала надiю, що життя тут трохи легше, нiж у тюрмах, на пересилках i в iнших таборах, про якi наслухалися всiлякого на тягучих, як гума, етапах.

– Запам’ятайте, молодцi-молодцi, все у ваших руках, ногах i в макiтрi. – Пiдполковник знову помовчав, прискiпливо вдивлявся в новачкiв. Етап як етап. Тертi е. Салажат вистачае. – Щодо табору все. Тепер запитання приватне. Для душi. У нас не лише кару вiдбувають, але й розвиваються iнтелектуально. Фанати кросвордiв е?

– А як же, громадянине начальнику!

– В-е-еликi прихильники е. Своерiднi наркомани. І не тiльки розгадувати. Можуть таку кроксворду змайструвати – строку не вистачить розгадати.

– У нас такого не бувае. – Пiдполковник бiлозубо посмiхнувся i, немовби шукаючи пiдтримки для своiх слiв, кивнув у бiк старожилiв зони. – Народ пiдтвердить – ми всi кросворди i кроксворди лущимо, як горiшки кедровi.

– Для громадянина начальника будь-який кроксворд, як раку ногу вiдiрвати, – пiдтвердив хтось iз «мiсцевих».

– Нумо, любителi загадок, в один бiк, а хто не тямкуе в цьому дiлi – стояти на мiсцi. Та ви не бiйтеся! – пiдполковник посмiхнувся ще ширше i додав доброзичливiше: – Ну, хто смiливiший?!

– Громадянин начальник – фанат iз фанатiв. Виходь, братво, – пролунали вигуки старожилiв. – Тута безо всякого понту.

Кiлька чоловiк вийшли вперед. З юрби табiрних почувся смiх, пiдструнчування. Вставив солоно-веселе слiвце i пiдполковник. Це поступово розтоплювало недовiру, i бiльшiсть прибулих подалися вперед.

– А ви що ж, мiшки-чували? – у голосi пiдполковника вчувалися жалiсливi нотки. – Не знаете, з чим iдять-жмакають кроксвордного звiра.

– Звiдки нам знати, громадянине начальнику? Наша справа – землю орати та гнiй чистити. У кросвордному дiлi ми без вини. Не водилися в нас кроквознавцi.

Зона вибухнула реготом: смiялися старожили й новачки, посмiхалася охорона й навiть собаки, здавалося, шкiрилися вiд слiв рудого хлопця з важкими порепаними кистями, якi не встигли загоiтися нi в тюрмi, нi на етапi.

– Без вiкон i без дверей, повна хата людей? Що за звiр? Шiсть букв. – Пiдполковник пiдморгнув Рудому. – Думай-думай, гусачку лапчатий. Ну, подь суди, Рудий.

Рудий знiяковiло зам’явся, поглянув на товаришiв, iз якими здружився на етапi. Лише пiсля лагiдного запрошення вiн зробив крок до начальника табору.

– То що воно без дверей? Вари макiтрою – дивись, каша буде, – непомiтно пiдказав пiдполковник.

– Мобить, гарбуз, – Рудий озирнувся навкруги, додав смiливiше: – Взимку насiннячко на печi полускати – смакота!

– Бачиш, який молоток! Хоч цвяхи забивай. А бiдкався. Мовляв, у кросворди не граеш, – жартiвливо почав пiдполковник, потiм мовив суворо, з металом у голосi i сталлю в очах: – І дивiться менi, безвинно-скривдженi… Жити в зонi без дурникiв. Пiймаю на брехнi – на себе ремствуйте. А з кросвордами – всiм працювати. Найпростiше й найдоступнiше культурне дозвiлля. Хоч пилкою махай, хоч ложкою – голова вiльна. Метикуй, що до чого. Розвивай мозок i нi про що iнше не думай. Через неробство всi порушення режиму. Для вас же стараюся.

Напруга помiж етапу спала. Почали посмiхатися не лише тi, хто не чув нiчого про кросворд, але й тi, хто вийшов уперед.

– А-а, знавцi, повеселiшали? – Пiдполковник уважно оглянув юрбу. – Зараз екзаменуватиму. Виступай, хто смiливiший.

Жоден не зрушив iз мiсця. «Нiкому не вiр», – перша заповiдь зека. Навчений життям, вiн чекае каверзи з будь-якого, найнесподiванiшого приводу. Для чого затiваеться гра?

– Щоденна природна втрата – п’ять букв?

Новачки здивовано переглядалися, а старожили з Кроксфордом, як за командою, кидали погляди в бiк вахти[5 - Вахта – прохiдна табору (ред.).].

– Що молодцi-молодцi – слабо?! – Господар зони, посмiхаючись, хитався на носках. На його обличчi – тужливе невдоволення педагога, що вперше зустрiвся з нетямущими учнями, з якими доведеться працювати не один рiк. – Згоден, запитання архiскладне. Єдине запитання, на якому навiть наш знавець згорiв. Даю трохи легше. Запитання. Приймальний пристрiй з антеною спрямованоi дii. П’ятнадцять лiтер.

Етап принишк. Пiдполковник витримав паузу, потiм сумно посмiхнувся i оглянув усiх переможним поглядом.

– І це слабо? Доведеться серйозно працювати. То-то й воно: кросворд розгадувати – не закон порушувати! Гаразд, вважатимемо – стомилися з дороги. Помiркуйте. Пометикуйте. Ще легше. Украiнський народний танок. П’ять буковок. Давайте ви.

Пiдполковник кивнув головою чоловiку середнього вiку iз сумними очима.

– Гопак, – трохи погаявшись, вiдповiв новенький.

– Хвацько! Треба ж, яке поповнення. Заживемо.

Чоловiк нiяково переступав iз ноги на ногу, ошелешений не стiльки запитанням, скiльки ситуацiею, в якiй опинився в мiсцi, де доведеться вiдбувати термiн за невинну провину. Мордобiй, приниження, лихослiв’я – це звичне, знайоме. І раптом звертання на «Ви», гра у кросворд – усе це ближче не до табору, а до затишноi оселi, до настiльноi лампи й тихоi музики, що лунае з репродуктора на стiнi… Дружина… Дiти… Кiт мурчить на диванi…

– Капелюх якого розмiру?

– Вибачте, скiльки букв? – Вiд несподiванки зажурений зек труснув головою i розгублено подивився на табiрного бога. – Замрiявся. Вiдволiкся.

– Запитую: розмiр вашого капелюха? – Пiдполковник звично хитнувся з п’яток на носки, ковзнув поглядом по щой-но прибулому, пiдморгнув старожилам зони.

– Розмiр капелюха… Розмiр. Вибачте, не збагну, – крiзь регiт натовпу лунало розгублене бурмотання, вiд чого зеки смiялися ще гучнiше й веселiше. – Я зараз… Зараз… Так, згадав п’ятдесят восьмий…

– А пункти? За якими пунктами? – запитання пролунало слiдом, коли новачок ще не встиг отямитися. У голосi пiдполковника – нi доброзичливостi, нi тепла. Лiд.

– Пункти? Якi пункти? – У постатi, голосi новачка – розгубленiсть, нерозумiння. Чим заслужив гнiв? – Ви маете на увазi глибину капелюха? Або…

– І глибину, й або. Ти за якою статтею парися?

– За п’ятдесят восьмою, громадянине начальнику.

– Що ж ти менi, вороже душеня, теревенi правиш?! Не знаеш, за якi грiхи на держрахунок прикотив? Кроксворди розгадувати мастак. Чому ж пунктiв кревних, падло, не знаеш?

Пiдполковник шпетив нетямущого зека, а старожили зони реготали, хапалися за животи, кидали солонi слiвця, веселилися вiд того, вiд чого також страждали й самi, коли вперше перетнули вахту. Що довше вичитував пiдполковник новачка, то сильнiше потiшалися старожили, радiючи: недарма зiбралися бiля вахти, очiкуючи етапу. Улеслива посмiшка ковзала по обличчях прибулих, коли погляд громадянина начальника з гостро-сталевим вiдливом зупинявся на комусь iз них.

– А ти, стовпче верстовий, чого застиг? Чи по-руськи не шпрехаеш? На вигляд – нашого Бога дитя?

– Якi веселощi? – не вiдводячи погляду, вiдгукнувся Макар. – Душа болить.

– У всiх болить. У цих мiсцях у кожного заболить: по цей бiк колючки i навiть по той. – Пiдполковник ще пильнiше вдивлявся у хлопця, котрий височiв над натовпом на голову i вперто не вiдводив погляду. – Знаю, болить тому, що нi в чому не винен! Помилочка судова! Так?!

– Як можна веселитися, коли в державi горе? Коли душа, серце кров’ю спливае?! – гуднув Макар, i вуста його затремтiли.

– Н-д-да?! – Пiдполковник крутнув головою, облив поглядом натовп.

Запанувала тиша. Погляди надто цiкавих бiгали вiд хлопця-каланчi до господаря зони.

– За якою ж ти справою сiв, соколику, якщо душа така чиста й вiддана?

Мовчав Макар. Мовчали зеки, наче сумнi слова повернули п’яте березня[6 - П’ятого березня 1953 року помер Йосип Сталiн (ред.).].

– Гаразд. Потiм з’ясуемо i цей кроксворд. – Пiдполковник зробив крок убiк, щоб краще розгледiти новачка. – Поки що розiходьтеся та облаштовуйтеся. І в бiблiотеку навiдуйтеся. Кроксворди всiм рiшати, щоб не марудилася дурощами довбешка. Зрозумiли, ворожi душi! Ро-оз-гадувати! Сам питать буду. Кожного й особисто… І ще раз нагадую та попереджаю: у нас порядок суворий. Без дурникiв живемо. Щоб добре iшачити, потрiбно мiзки розвивати та розгадувати кроксворди. Пам’ятаете слова Вождя: хто не працюе, той… Що-о?

Суворий погляд начальника табору та пауза неначе мацали щойно прибулих.

– Ну, ну-ну. Смiливiше…

– Той не iсть, – долинув голос зi строю.

– Браво! Тямите! Бачу, путящий етап. Порозумiемося, – ще ширше посмiхнувся пiдполковник. – Життя циркового артиста поту вимагае. Великого поту. У цирку на халяву не прокантуватися. Глядач халтуру не прийме. У нашiй трупi, хоч трупом лягай, але все, як належить на аренi. Аматорiв не тримаемо. У нас – професiонали. Обрав долю артиста – труби або в «штабеля».

Етап, наче за командою, розвернувся i простежив за поглядом-кивком пiдполковника. Поряд iз вахтою, праворуч вiд ворiт, височiв незрозумiлий «стос дров». Придивилися – мерцi.

– Оце щоденна природна втрата, – начальник табору переможним поглядом оббiг стрiй, урочисто вiдкашлявся. – У нас цiлковита свобода: хочеш iз наваром пайку – давай норму. Принось користь державi. Нiякоi примусовостi. Не благаемо. Усе на свiдомостi. Немае бажання iшачити, працювати для блага вiтчизни – у штабелях вiдпочивай. Силомiць на цьому свiтi нiкого не затримуемо. Взимку – бiльше, влiтку – менше. Мiнiмальна щоденна природна втрата – сiм рил. Ось вiдповiдь – вирiшення архiскладного кроксворду. Щоб вистачило для наочноi агiтацii – менше не бувае. Розумiете, менше нiяк нiзя… Вистава закiнчена. Вибачте, ми працюемо без антрактiв. Кому близько – пiшки, кому далеченько – на трамваi, автобусах, на метро або таксi. Коротше, хто як звик – по домiвках. Дякую за увагу.

Етап мимоволi зробив крок назад до вахти, i кiлька чоловiк видихнули: «сачки», прочитавши поряд зi «штабелем» викладене тiлами слово.

Усi, хто нещодавно посмiхався i забув першу заповiдь зека, похнюпилися, ховали погляди вiд привiтно-веселого начальника табору… Незабаром, як i старожили зони, вони виноситимуть iз лiсоповалу, iз баракiв або «больнiчки» тих, кому не потрiбна пайка, хто легально – ногами вперед, залишить зону ранiше термiну, вiдмiряного трiйкою, за загальним списком, праведним або неправедним судом… Що вище, ширше i довше «штабель» височiв бiля вахти, то веселiшало на душi в господаря табору – вiн знав, що недаремно отримуе зарплату, форму, пайок, ордени, подяки, зiрки на погони i з користю для суспiльства проводить життя у цих мiсцях, забутих усiма богами, дияволом та iншою нечистою силою…


3

Приголомшенi «виставою», зеки розiйшлися. Пiсля облаштування, знайшовши час, Макар поспiшив до бiблiотеки. Здоровенний амбарний замок на дверях зустрiв хлопця. Здавалося, пiсля ковтка повiтря вiн знову сховався пiд хвилею, не знаючи, чи вистачить цього ковтка до тiеi секунди, коли переступить бажаний порiг. Іще кiлька разiв до вiдбою Макар при зручнiй нагодi ходив на побачення до заповiтних дверей. Одного разу навiть смикав замок, але…

– Вибачте, молодий чоловiче. Що вас цiкавить у скарбницi мудростi?

– Газета, – механiчно вiдповiв Макар i лише зараз роздивився сусiда по нарах – невеликого, вузькоплечого, тонкогрудого зека. Вiн тримався сторожко, лякливо. Одяг i обличчя чоловiчка здавалися попелясто-сiрими, неживими, згаслими, а полохливо-тужливi очi й сива голова ще бiльше вiдтiняли мертвотнiсть обличчя.

– Так-так, розумiю, – озираючись на всi боки, ще тихiше зашепотiв сивий чоловiчок. – «Ізвестiя» вiд 28 березня.

– Та-ак-так! – видихнув Макар.

– Т-тих-хiш-ше-е! Т-тих-хiш-ше-е! – хрипiв Сивий, кидаючи тривожнi погляди у веселий кут, де компанiя Профа рiзалась у карти, вiдступив у прохiд нар, наче миша в нору. – Я допоможу вам.

– Як? – здивовано забасив Макар.

– Дуже вас прошу! Т-ти-ихi-ше-е! – Сивий притулив до губ маленьку долоню, знову покосився на веселий куток i витягнув iз внутрiшньоi кишенi куфайки складену газету. – Тiльки обережно. Благаю вас! Щоб ТІ не помiтили.

Макар майже вихопив iз рук Сивого газету, не зрозумiвши, кого стосуеться багатозначне обережне «ТІ»: табiрноi адмiнiстрацii чи когось iз зекiв. Перша сторiнка. Остання.

– Та не розгортайте! Не треба розгортати, – зашепотiв Сивий, розумiючи стан здорованя. Здавалося, ось-ось пiдстрибне – врiжиться головою у стелю барака. – Перша сторiнка. Лiва нижня чверть аркуша.

Перед очима Макара промайнуло зображення ордена Трудового Червоного Прапора, жирнi заголовки статей. Нарештi те, що треба:



Указ Президii Верховноi Ради СРСР

ПРО АМНІСТІЮ

У результатi змiцнення радянського суспiльства i державного ладу, пiдвищення добробуту i культурного рiвня населення…


Як не стримувався Макар, погляд рвався вниз, пропускаючи слова, що зараз його не стосувалися, слова правильнi, потрiбнi, вагомi, але якi «мовчали» про його свободу. Про вiльне життя його.



Президiя Верховноi Ради СРСР

Постановляе:

1. Звiльнити з мiсць ув’язнення… осiб, засуджених на термiн до 5 рокiв включно.

2…


– Нi-нi, не те, – ледь чутно зашепотiв Макар, пропускаючи другий пункт Указу.



3. Звiльнити з мiсць ув’язнення, незалежно вiд термiну покарання, засуджених: жiнок, якi мають дiтей вiком до 10 рокiв, i вагiтних жiнок; неповнолiтнiх вiком до 18 рокiв; чоловiкiв, старших…


Сивий не випускав з поля зору брилоподiбного новачка: той то полегшено зiтхав, то нетерпляче завмирав, то знову застигав обличчям. Лише зараз Сивий збагнув: перед ним не дорослий чоловiк, а хлопець, який тiльки-но досяг повнолiття, вiд природи надiлений ведмежою силою i билинною статурою, не зiпсований нi на волi, нi навiть тут, в ув’язненнi, де, судячи з усього, пробув недовго. В’язня зi стажем, як i новачка, бувалий зек визначае безпомилково, впiзнае за жестами, поглядом, за кольором обличчя, розмовою; досвiдчений зек новачка вираховуе миттево, як легко визначае знавець вiк коня за зубами.

Надiя освiтила обличчя Макара, очi заблищали:



4. Скоротити наполовину термiн покарання засудженим до позбавлення волi на термiн понад 5 рокiв.


Сивий почув важке зiтхання незнайомця, помiтив, як миттево згасло i застигло щойно живе обличчя, коли той пропустив 5-й пункт iз пiдпунктами а), б), в) i 6-й пункт продовжував читати далi, не поспiшаючи, наче завчав вiрш, 7-й пункт Указу:



7. Не застосовувати амнiстiю до осiб, засуджених на термiн понад 5 рокiв за контрреволюцiйнi злочини, велике розкрадання соцiалiстичноi власностi, бандитизм i навмисне вбивство.

Голова Президii Верховноi Ради СРСР К. Ворошилов

Секретар Президii Верховноi Ради СРСР М. Пегов

Москва, Кремль, 27 березня 1953 року.


Мовби не вiрячи своiм очам, Макар знову й знову перечитував 7-й пункт Указу; щоразу губи його рухалися все повiльнiше, окремi рядки УКАЗУ збiльшувалися, жирiли на очах; букви, здавалося, зiйшли з паперу, зажили самостiйним життям, перетворюючись на чавунно-залiзне хитросплетiння з грат i колючого дроту, який оперезав його з усiх бокiв:

«…ЗА КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНІ ЗЛОЧИНИ, ВЕЛИКЕ РОЗКРАДАННЯ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ВЛАСНОСТІ, БАНДИТИЗМ І НАВМИСНЕ ВБИВСТВО».

– Амб-ба-а, – ледь чутно видихнув Макар.

Газета вислизнула з його рук. Сивий встиг пiдхопити свою безцiнну цiннiсть. Не дихаючи, Сивий згорнув i сховав газету в кишеню. Вiн деякий час дивився вслiд широкiй спинi, потiм i сам обережно вислизнув iз барака, вiдчувши щось недобре у ходi новачка. Недобре i знайоме, як тодi, коли вперше сам прочитав Указ про амнiстiю. Чотири роки в потойбiчному свiтi – це досвiд великий. Величезний досвiд. Йому й самому захотiлося пiсля слiв «…за контрреволюцiйнi злочини» кинутися на дрiт…

– …захотiлося кинутися на дрiт, – здивовано прошепотiв Сивий i вiдразу збагнув, що сусiд по нарах у несамовитому станi може вчинити будь-який необачний крок. Кiлька метрiв вiддiляли новачка вiд колючого дроту, коли Сивий зiрвався з мiсця i помчав навздогiн, вiдчуваючи провину в тому, що може трапитися.

– Стi-i-iй-те! Стояти! – Кричав, бiжучи, Сивий, не розумiючи – сам кричить чи його крик зливаеться з командою охоронця з вишки.

Із першим рокотом спареного кулемета Сивий схопив в’язня за бушлат i рвонув на себе. Пальцi прикипiли до поли – не змiг вiдпустити хлопця та вiдскочити назад, коли перед ногами закипiла й ожила вiд металу земля. Чи то вiд пострiлiв, чи то вiд крику Макар зупинився i пiсля повторного ривка впав на землю.

Кулемет замовк. Хлопець слухняно пiдвiвся, пiшов слiдом за Сивим, не чуючи нi скажено-розлюченого рику сторожових собак, нi матiрщини, змiшаноi з рiзкими словами команди. Їi вiддавали люди у формi, якi бiгли вiд вахти…

– Так не можна! У вас ще все попереду, – звично зашепотiв у вухо Сивий, нiби iх мiг хтось пiдслухати. – Подейкують, що пiсля п’ятого березня багато чого змiниться… Не може не змiнитися. Спорожнiють табори… Переконаний!

У дитячiй колонii багато й часто говорили про табiр. Юнак наслухався всiлякого, але в першi днi в дорослiй зонi його турбували не табiрнi порядки, бентежило не те, як доведеться пристосовуватися до нових умов, а ставлення зекiв до смертi вождя. Як i в колонii, багато все ще вешталося табором пригнiчених кримiнальникiв i тих, хто вiдбував термiн за п’ятдесят восьмою статтею. Тих, хто страждае пiсля смертi вождя, Макар розумiв; дивували тi, чиi обличчя свiтилися радiстю; посмiхаючись, вони задоволено терли руки й цiдили важкi, немов вiдлитi з чавуну, слова: «Нарештi дочекалися! Тепер, дивись, пiсля амнiстii доля й до нас iншим боком поверне…»

Веселi i впевненi викликали у в’язня лють. Остаточно переконався: недарма кримiнальники та адмiнiстрацiя називали покараних за п’ятдесят восьмою «враженятами». Нi-i, не враженята – вороги. Запеклi вороги, якщо зазiхають на найрiднiше i найсвятiше в життi людини… Не розумiв юнак кримiнальникiв, але полiтичних не мiг зрозумiти i поготiв, шарахався вiд них, наче вiд прокажених, стискуючи важкi кулаки-пудовики.

Лист про смерть бабусi знайшов Макара не в колонii, а в таборi. Мати писала, що бабуня померла п’ятого березня: «Почула повiдомлення по радiо, тихенько зойкнула, осiла й вiдiйшла без страждань». Джовба мимоволi зiм’яв у кулацi листа й вислизнув iз барака. Скiльки вiн себе пам’ятав, бабуня жила тихо й непомiтно; i померла старенька тихо, хоча i в такий сумно-знаменний день. Розповiдали, тут, у таборi, пiсля повiдомлення по радiо, так само зойкнувши, помер Кволий – той, хто вiдбував покарання за п’ятдесят восьмою. Жоден не зрозумiв: вiд горя вiдiйшов у iнший свiт Кволий чи вiд радостi – по-рiзному гомонiли.


4

У таборi все частiше шелестiли про амнiстiю, а в останнiй тиждень, уже не ховаючись, говорили в бараках i в робочiй зонi. Макар звикав до роботи. У новiй бригадi блатарiв виявилася жменька, проте вiн i вiд тих тримався осторонь. А вони до новачка придивлялися. У першу недiлю на лiтньому кiномайданчику до Макара пiдiйшов «Професор» – старшой урок з «асистентами» Маестро i Верблюдом. Ця трiйця всюди й завжди була разом. Табiр тримала в руках.

– Дозвольте вiдрекомендуватися, молодий чоловiче, – трохи пiднiмаючи капелюха, почав Проф.

Тi, хто бачили його вперше, i справдi думали, що перед ними вчений: ходив поважно-статечно, прямо, не поспiшаючи, з гiднiстю, а коли близько не було замполiта й Лютого помахував палицею; i обличчя в нього випещене, завжди свiжовиголене, й акуратна борiдка клинцем. Тiльки зарозумiла мова вказувала, що поважний птах ходить не в своему пiр’i, але нiхто точно не мiг сказати: через незнання Проф розмовляе з помилками та недоречно вживае окремi слова чи це особливий злодiйський шик…

– Я завiдувач кафедри суспiльно-соцлогiчних наук i людських спiввiдношень, – поправляючи капелюха, вiдрекомендувався Проф. – А це логопеди – моi учнi та послiдовники.

– Викладаемо логiку i педику…

Верблюд та Маестро «вiдрекомендувалися»: перший далеко прицiльно сплюнув, другий пiдморгнув одним оком, мовляв, знай наших…

– Як розумiете, молодий чоловiче, в цей час усi ми перебуваемо в творчому вiдрядженнi в палко улюбленому науково-дослiдному iнститутi пiдвищення квалiфiкацii. Перебування в НДІ приносить колосальну, нi з чим не зрiвняну користь, i можна лише шкодувати, що домогтися сюди вiдрядження вельми й вельми нелегко навiть для обдарованих та фантастично вiдданих науцi людей. Що можу сказати про свою кафiдру? – Проф на хвильку замислився, погладив лiвою рукою борiдку. – Робота в нас цiкава, нова й дуже перспективна. Континент цiлком набрано, та й ми особливо не поспiшаемо приймати на кафедру новачкiв. Але зараз випадково з’явилася вiльна вакансiя, i ми могли б, як виняток, iз випробувальним термiном прийняти вас до себе.

Макар мовчки слухав велеречиву, з безглуздими виразами i помилками мову Профа. У тюрмi й у колонii бачив усiляких типiв. Знав, що в зонi сила кулакiв – основне мiрило поваги до людини. Проте до такоi розмови не був готовий.

– Я бачу, молодий чоловiче, наша нетравiальна пропозицiя несподiвана й не вельми зрозумiла?! – витримавши паузу, продовжував Проф. – Тодi контурнi деталi й iншi формальностi пiдкажуть моi асистенти.

– А чого, кореш, розмовляти? Давай в нашу бригаду, – озираючись на всi боки, зашепелявив Верблюд. Його щоку до вуха перетинав глибокий шрам, вiд чого обличчя здавалося завжди усмiхненим.

«Бойовi заслуги заради науки», – зазвичай вихвалявся вiн.

– А менi i в нашiй не колеться, – буркнув Макар. Із таким, як Верблюд, почувався вiльнiше.

– Базарь, кореш, базарь. Але й ми не слiпi, – усмiхнувся Верблюд i знову далеко сплюнув крiзь стиснутi зуби, поцiливши у стiйку дерев’яноi лави. – Бачимо, гусаки-враженята не по нутру. Вражий континент розпiзнав. Молодчик. І мужики-доходяги тобi не кореша. Із тими й тими на лiсоповалi нагорбишся. Норма – вона змусить рогом упиратися. Не-ема норми – нема пайки. А без пайки – сам знаеш, недовго й дуба врiзати. Так що, пiдгрiбай, корешок, до нашого товариства. З нами швидко в люди вийдеш. Та й не скривдять.

– А я й сам нiкого не боюсь, – Макар мимоволi стиснув кулаки.

– Хвацько, молодий чоловiче. Вельми хвацько, – втрутився Проф. – Хоробрiсть завжди високо цiнувалася. Тiльки ви не враховуете деяких нуансiв. Товаришi вам пояснять, а покеда дозвольте вiдкланятися. Мене чекають. Думаю: це не остання зустрiч. – Проф ледь пiдняв капелюха, кивнув головою й поважно вiдiйшов. Остання фраза новачка переконала: сьогоднi розмова скисла – плiд не дозрiв. Про вiдступ нiхто не здогадаеться. Винними за невдалi перемовини будуть iншi.

– Не бою-юсь, – повторив Верблюд.

– Це доки Однорукий або Тигра по рогах не врiзали, – подав голос Маестро. Поруч iз Верблюдом вiн здавався справжнiм Геркулесом, хоча i був нижчим вiд Макара на голову. Маестро й пiджак носив на розмiр менший, вiд чого нитки трiскалися по швах i в дiрках виднiлися литi м’язи. – А засвiтять раз, другий…

– Це за що ж? – про Тигру-Булаха Макар наслухався ще першого дня, коли тiльки потрапив до табору. Булаха знову кинули в карцер… «Тигра! Тигра!» – немов потурбований мурашник, хвилювалася зона.

– За що? Ти чуеш, Маестро? Кореш не розумiе, за що?! – Усмiхнувся Верблюд, i шрам його кiлька разiв засiпався, наче по ньому пропустили струм. – Довiдаеться Тигра, що двох пришив – амба[7 - Амба (жаргон) – вбити (ред.).] тобi. Вiн iдейний… І вимахав, як ти. А плечима, можливо, ширшее – нi в лепень[8 - Лепень (жаргон) – пiджак (ред.).], нi в душогрiйку не ввiйде. І сила – ведмiдь позаздрить! І духовитий. Не гнеться… Думаеш, чого до шiзо[9 - Шiзо – штрафний iзолятор (ред.).] майже назавжди прописаний?

– Шiзо Тигрi – мов фраеру перша фрафочка пiсля вiдсидки: ухопився за дойки обома руками, а вiд того мiсця, що в баби нижче пупа, i для мужика, сам знаеш, солодше за мед, i поготiв не вiдiрвати…

Вiд останнiх слiв i похiтливоi усмiшки Маестро блiдi щоки Макара запалахкотiли жаром. Юнак вiдвiв погляд.

– Та ти, кореш-ш-очек, як бачимо, ще i фрафочку не ш-шупав?! – Верблюд спробував зазирнути хлопцевi в очi. – Ну т-ти-и да-а-а-е-ш…

– Ба-аба-а! – гигикнув Маестро мрiйливо.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vlad-zemlyanin/amba-tom-1-vtecha/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Тридцять iз гаком – на 1997 рiк (ред.).




2


Борода – Карл Маркс (ред.).




3


Гирi та ланцюги – обряди та звичаi (ред.).




4


Лохина – кущова рослина родини брусницевих iз темно-синiми iстiвними ягодами (ред.).




5


Вахта – прохiдна табору (ред.).




6


П’ятого березня 1953 року помер Йосип Сталiн (ред.).




7


Амба (жаргон) – вбити (ред.).




8


Лепень (жаргон) – пiджак (ред.).




9


Шiзо – штрафний iзолятор (ред.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения